Економісти зразу декількох країн завершили розробку фіскальної антициклічної теорії з метою збалансованого розвитку. Неокейнсіанці відстоювали необхідність великих державних витрат, незважаючи на зростання державного боргу. Ця теорія виявилася хибною - катастрофічно зростали дефіцити бюджету.
Стокгольмська школа (Г. Мюрдаль, Е. Ліндаль) запропонувала теорію «циклічного балансування бюджету» - пристосування прибутків і витрат держави до економічного циклу. Так, в ряді капіталістичних країн були створені фонди циклічного регулювання.
Неокейнсіанці додали до кейнсової теорії «вмонтованого бюджетного стабілізатора», що діє в автоматичному режимі, «керовані стабілізатори».
Паралельно з теоріями неокейнсіанців після війни у 50-і роки пожвавились неокласичні теорії - ідеї вільного підприємництва при обмеженні державного регулювання. їх принципи: скорочення державних витрат; збільшення в їх структурі витрат у виробництво і науку; зниження рівня податків і досягнення бездефіцитного бюджету.
Представники неокласичної школи інтернаціональні (Р. Слоу, Дж. Кенрик - СІЛА, А. Роббінс та Дж. Мід - Великобританія).
В умовах посилення інфляційних тенденцій в економіках багатьох країн зростає критика і кейнсіанської, і неокейнсіанської теорій.
В цих умовах з неокласичної школи виділився нео-консервативний напрям (у США - Т. Стейн, у Великобританії - Дж. Хау), що розробляв теорію «економіки пропозиції» (всупереч теорії Кейнса стимулювання «ефективного попиту»).
Їхня фінансова концепція базується на тому, що економічне зростання визначається заощадженням і накопиченням. А відтак держава через податкову систему повинна створити умови для формування заощаджень, які будуть достатніми для забезпечення інвестицій у країні. Держава має стимулювати науково-технічний прогрес. На відміну від фінансів, що розглядали податки як засіб антипиклічного кон’юнктурного регулювання, неоконсерватори обстоюють зниження податкового вилучення для підтримки високого рівня заощаджень та інвестицій.